Закон про локалізацію. Чи буде промисловий рестарт української економіки

Парламент ухвалив так званий закон "про локалізацію" при здійсненні державних закупівель. За нього було віддано конституційну більшість голосів депутатів-323! Давно вже Верховна Рада не демонструвала такої міжфракційної солідарності
Закон про локалізацію

Довгоочікуваний крок до локалізації виробництва парламент зробив у тривалий період системної деіндустріалізації української економіки: товари національних виробників прискореними темпами втрачають внутрішній ринок, чому виною висока інфляція витрат і стабільний курс гривні. Модель високої внутрішньої інфляції та стабільного курсу – це створення максимально комфортного середовища для імпортерів – у доларовому еквіваленті ціни на споживчі та промислові товари в Україні стають все вищими і вищими.

Закон про локалізацію покликаний уповільнити цей процес, але чи зможе?

З одного боку, питома вага імпортних товарів у структурі держзакупівель у розвинених країнах, таких як ЄС та США, коливається від 5% до 10%. У країнах, що розвиваються, даний індикатор перевищує 20%. Наприклад, в РФ, за останні роки, рівень локалізації в системі держзакупівель виріс з 49% до 57%, а частка імпорту відповідно знизилася до 43%. В Україні відношення імпорту до загального обсягу держзамовлення становить 40%, тобто ще менше, ніж у Росії.

Нічого дивного в цьому немає. Державні органи і держкомпанії не купують українське не тому, що не патріотичні, а тому, що своїх аналогів належної якості часто просто немає. Ми не виробляємо багато видів промислової продукції, і значна частина того, що у нас є в якості аналога, поступається імпорту або в ціні, або в якості. Або і в тому, і в іншому. Хоча і тут є "ексцеси виконавця", коли Київ закуповує польські трамваї замість львівських, через те, що поляки запропонували на пару тисяч дешевше.

На жаль, рівень економічної складності в Україні за останні роки істотно скоротився, і ми пропустили вперед за даним показником більше 20 країн, які відставали від нас ще 30 років тому. І це майже всі наші регіональні торговельні конкуренти, такі як Польща, Туреччина, РФ, Білорусь, Румунія та багато інших. Зараз ми виробляємо в основному сировину і все менше і менше товарів з високим рівнем додаткової вартості.

Варто відзначити, що базові принципи державних закупівель зараз переглядаються в більшій частині країн світу. Якщо раніше застосовувався принцип максимізації співвідношення якість/ціна, при чому мінімальна ціна була переважаючим аргументом, то зараз все змінилося кардинально. Принципи пошуку дешевого імпорту вже не працюють. Актуальне "одомашнення" виробництв. На перший план виходить принцип мультиплікативного ефекту. Пригадується Рейган: кожен долар повинен знайти американський товар.

Україна щороку витрачає в системі держзакупівель близько 600 млрд грн, з яких 10 млрд в доларовому еквіваленті припадає на імпорт. Тобто, за десять років ми інвестуємо в чужі економки і створення нових робочих місць в інших країнах, близько $100 млрд або 50% свого нинішнього рекордного ВВП!

Стартовий поріг локалізації в секторі машинобудування, залізничного транспорту, авіа- і ракетобудування в 2022-му році у відповідність з нормами прийнятого Закону складе всього 10%. А значить будь-яка іноземна компанія за рахунок "упаковки", маркетингу, прикручування коліс або перефарбовування своїх тепловозів в брендові кольори УЗ, легко виконає дану вимогу.

Проте, щороку, поріг локалізації буде підвищуватися на 5%, поки не досягне рівня 40% і закріпиться на даній позначці.

40% - це також не достатній рівень локалізації, так як в даний показник легко входить великовузлове складання.

Кабмін отримує право в ручному режимі прискорювати на 10% і сповільнювати на 5% динаміку локалізації по окремих групах товарів, і це відкриває вікно для системної корупції, коли "своїм" прискорять, а "чужим" (у політичному сенсі) – сповільнять.

Крім того, дія закону не поширюється на ... товари з ЄС і США, а це майже третина імпорту в системі держзакупівель. Так, ми зможемо частково обмежити імпорт з Туреччини і Китаю, але з цими країнами у нас немає Угоди про зону вільної торгівлі, а отже ми і так могли захищати свій ринок за допомогою введення імпортних мит, як роблять це ті ж США з метою захисту "національних інтересів" (є така 21 стаття ГАТТ – Генеральної угоди з тарифів і торгівлі). А ось з ЄС у нас є угода про ЗВТ, і саме з Європи щороку посилюється потік промислових товарів (Польща, Німеччина, Чехія, Словаччина), які витісняють вітчизняних виробників із системи держзакупівель.

Факт виключення ЄС і США наші депутати пояснили необхідністю дотримання протоколів GPA (Угода СОТ в частині допуску імпортної продукції в системі держзакупівель). Загалом, якби в офісі СОТ видавали приз за неухильне виконання вимог міжнародних угод з відритої торгівлі, Україна була б незмінним призером.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) виділяє три основні категорії промислової політики: нарощування потенціалу, надолужування відставання, і стратегії, що реалізуються з прицілом на науково-промислову революцію.

Приблизно 40% застосовуваних промислових стратегій націлені на розвиток конкретних галузей (вертикальні стратегії). Більше 30% стратегій - це горизонтальні заходи стимулювання, тобто акцент на підвищенні галузевої конкурентоспроможності і надолужування відставання. Ще 25% національних стратегій – спрямовані на адаптацію національної промисловості до параметрів нового технологічного укладу.

Процитуємо недавній звіт ЮНКТАД: "... близько 90% варіантів сучасної промислової політики передбачають докладне опрацювання інструментів інвестиційної політики... Сучасна промислова політика є одним з ключових факторів, що визначають тенденції в області інвестиційної політики. Фактично, більше 80% заходів інвестиційної політики, зареєстрованих з 2010 року, орієнтовані на промислову систему..."

Таким чином, промислова політика - це базис,а інвестиційна політика - похідна від базису. Промислова політика - свого роду Дорожня карта для інвестора на найближчі десятиліття, так як дає розуміння того, до якої мети йде та чи інша країна.

Україна - одна з небагатьох країн світу, де повністю відсутня промислова політика як базис і інвестиційна – як похідна. І ніякі закони про локалізацію та інвестування тут не допоможуть.

Як розвивати промисловий потенціал добре показала Туреччина, навіть незважаючи на перманентні кризи. У 1983 році населення Туреччини становило 43 млн осіб і за цим показником турки поступалися Україні. Сьогодні даний показник наближається до 80 млн. Країна стала одним зі світових лідерів по довгостроковій динаміці економічного розвитку, поступаючись лише Китаю і Сінгапуру.

Суть турецької промислової політики можна сформулювати в наступних пунктах:

1. Ефективна податкова політика і податкове стимулювання компаній, які вкладають в науково-дослідні розробки та інновації.

2. Концепція "складального цеху" для Європи.

3. Захист внутрішнього ринку.

4. Системні програми кредитування та страхування експортних операцій, компенсація 50% витрат бізнесу на створення торгових представництв за кордоном.

5. Застосування механізмів кластерного розвитку: промислових полігонів і спеціальних економічних зон з пакетом серйозних податкових пільг.

6. Кредитне стимулювання малого бізнесу: мікрокредитування через мережу Народного банку (кредити в розмірі до $35 тис, терміном до десяти років).

7. Розвиток сектора послуг.

Крім того, в найближчі роки, ключовим фактором конкурентоспроможності промисловості в світі стане доступ тієї чи іншої країни до дешевих і достатніх джерел енергоресурсів. Саме даний показник, поряд з інноваціями, буде рухати країни вгору по глобальних технологічних ланцюжках додаткової вартості.

Таким чином, закон про локалізацію - це тільки перша буква алфавіту. Щоб він запрацював, потрібно назвати ты, що залишилися. Адже якщо намагатися за допомогою простих рішень позбутися складних проблем і називати тільки кілька букв, то зв'язного мовлення в економіці ніколи не вийде.

Читайте також: Що гальмує економічне зростання в Україні?

17 січня, понеділок
16 січня, неділя
15 січня, субота
14 січня, п'ятниця